Виникнення і розвиток психології релігії у другій половині XIX—початку 20 століття

скачать (312.5 kb.)

  1   2   3
Зміст
Вступ

1. Тенденції розвитку американської психології релігії

2. Становлення психології релігії у Західній Європі

3. Особливості розвитку психології релігії у Росії та Україні

Висновки

Література

Вступ
Тема курсової роботи "Виникнення і розвиток психології релігії у другій половині XIX - на початку XX ст."

Психологія релігії як самостійна наукова галузь знання зародилася у середині XIX ст. Це явище зумовив бурхливий розвиток суспільно-історичних та природничих наук.

Історики, етнографи, археологи зібрали значний емпіричний матеріал, що висвітлював вірування різних народів світу. Мандрівники і місіонери також прагнули донести до широкого загалу свої враження та роздуми, отримані у процесі споглядання інших культур. їх ідеї часто не відповідали загальноприйнятим, що спонукало до нових пошуків їх підтвердження, до удосконалення аргументації та осмислення. Згодом вони перевірялись нагромадженим фактичним матеріалом, набули статусу загальноприйнятих і актуалізували найрізноманітніші наукові пошуки, зокрема релігієзнавчі та психологічні.

Нині психологія успішно вирішує різні теоретичні та практичні завдання. Завдяки впровадженню у психологію експерименту виявляють психічні закономірності, пояснюють причинно-наслідкові зв'язки і залежності. Об'єктивність, повторюваність стають критеріями достовірності психологічного факту й основою зарахування його до розряду наукових. Центрами психологічних експериментів є спеціальні лабораторії у Німеччині, США, Франції, Росії.

Диференціація наук систематизувала різноманітний релігійний досвід, фактичний матеріал, здобутки психології, що накопичувалися протягом століть.

Теоретичні досягнення і потреба у їх практичному застосуванні зумовили переосмислення релігійного буття людини. В останній чверті XIX ст. дослідження одночасно почали проводити у багатьох країнах світу. М. Попова у своїй праці "Критика психологічної апології релігії" зазначала, що етапи становлення психології релігії відбуваються у кілька етапів. Розкрити суперечності цього процесу складно, він не є всезагальним та всеохоплюючим, оскільки відсутня інформація про осіб, через діяльність яких розглядається історичний розвиток психології релігії.

1. Тенденції розвитку американської психології релігії
Н. Косова вважає американську психологію релігії яскравою моделлю її зародження, становлення і сучасного стану, оскільки у ній представлені основні школи цієї галузі релігієзнавства.

Американську психологію релігії розглядають з теологічного погляду (представляють професійні богослови і практикуючі священики) та світського (професійні психологи, вчені, роботи яких мали атеїстичну спрямованість).

Розвиток американської психології релігії охоплює такі періоди:

1) 80-ті роки XIX ст. - початок 30-х років XX ст.;

2) 30-ті - 40-ві роки XX ст.;

3) 50-ті роки XX ст. і дотепер.

Кожен етап уособлює певний напрям у психології чи філософії.

Джерелом виникнення психології релігії у США стала стаття "Моральне та релігійне виховання дітей" (1882р.) американського психолога С. Холла (1846-1924р.р.). На основі опитувань дітей С. Холл (учень В. Вундта) спробував з'ясувати їхнє ставлення до навколишнього світу та інших людей, висунув ідею створення спеціальної науки про дітей - педології. У своїх дослідженнях С. Холл спирався на модну на початку XX ст. ідею про те, що дитина в своєму індивідуальному розвитку повторює в згорнутому вигляді основні етапи історії людського роду, стверджує, що дітям потрібно надавати можливість проходити через релігійну та інші стадії розвитку. С. Холл вважав релігію неодмінною умовою процесу становлення особистості і тому досліджував і розробляв різноманітні ефективні методи релігійного виховання. Його двотомна праця "Юнацтво" (1904) стала хрестоматією з проблем статево-вікової релігійної психології. С. Холл заснував психологічну лабораторію, запровадив природничо-наукові методи дослідження феноменів свідомості, видавав науково-популярний журнал з питань релігійної психології та освіти. Американський психолог заснував Школу Кларка, яка наприкінці XIX ст. стала потужним центром досліджень у галузі психології релігії.

У 1899 р. вийшла книга учня Холла, психолога-релігіє-знавця, професора Стенфордського університету Едвіна Старбека (1866-1947р.р.) "Психологія релігії", де вчений подав важливий емпіричний матеріал, вперше використавши анкетний метод при вивченні релігійної свідомості. У своїх працях Едвіна Старбек на емпіричному матеріалі, зібраному шляхом анкетування, вивчення автобіографій, щоденників і опрацьованому статистично, розглядає проблеми релігійних процесів, зокрема навернення. Психолог-релігіє-знавець вбачав зв'язок між наверненням до релігії і періодом статевого дозрівання. Він зазначає, що деякі молоді люди в цей час перебувають у важкому, пригніченому стані, відчувають невпевненість, відчай, усвідомлюють свою недосконалість. Тоді страх, туга, постійні хвилювання, хвороблива уява, апатія викликають появу містичних переживань.

Все, що здатне схвилювати почуття, вразити уяву і захопити думку, впливає на молодь з силою гіпнотичного навіювання. Е. Старбек зробив висновок, що навернення є переважно юнацьким феноменом і відбувається між 10 і 25 роками. Людина доросла не може сприймати ідею так жваво, як в юні роки. Дослідження Старбека констатують незначну роль раціональних розмислів в історії релігійних навернень. Могутнім рушієм він вважає почуття. За його статистичними даними, у наверненні до релігії лише одна десята опитуваних керувалась теоретичними спонуками; дехто шукав моральний ідеал (17%), інші - усвідомлення гріха (16%), решта пояснила це страхом смерті чи пекла (14%). Старбек вважав, що людині притаманні вроджені релігійні інстинкти, які є необхідною умовою пристосування до навколишнього світу.

Одночасно зі Старбеком проблеми психології релігії розробляв Джордж Коу (1861-1951р.р.). Він вважав, що релігійний інстинкт притаманний людині так само, як і інстинкт відтворення роду. Найбільш відомі його роботи - "Духовне життя" (1900р.) та "Психологія релігії" (1916р.).

До основоположників психології релігії зараховують американського філософа Джеймса Пратта (1875-1944р.р.), який розглядав психологічні аспекти осягнення феноменів віри, культу, містицизму. Особиста релігійна позиція вченого відобразилася у працях "Психологія релігійної віри" (1907р.) і "Релігійна свідомість" (1920р.). Пратт висловив думку, що емоційні асоціації, пов'язані з релігійними символами, формуються під час хрещення у релігійній спільноті, отже, тим, кого похрестили в дорослому віці, завжди не буде вистачати "емоційного та вольового значення" релігії.

Основоположником психології релігії також вважають Джеймса Леубу (1868-1946р.р.). Найвідоміші його праці - "Психологія релігійних феноменів" (1896р.), "Психологія вивчення релігії" (1912р.), "Віра в бога і безсмертя" (1916р.), "Психологія релігійного містицизму" (1925р.), "Бог або людина" (1933р.), "Реформація церков" (1950р.). Дж. Леуба стверджував, що протягом історичного розвитку релігія була засобом обдурення людей, а релігійний досвід не є основою для визнання надприродного, причиною містичних станів є природні психічні процеси, а релігійна психотерапія не завжди ефективна. На думку Дж. Леуби, видіння і екстатичні стани відіграють другорядну роль у містицизмі. Він виокремлює компоненти екстазу: прагнення до насолоди, заспокоєння думки, до створення афективної підтримки і до універсалізації дії. Дж. Леуба запропонував створити гуманістичну релігію, на якій би ґрунтувалася нова етика.

Водночас в американській психології релігії зосереджується пастирська психологія та релігійна психотерапія, які започаткував протестантський священик Антон Бойзен. У 1920 р. він захворів на гостру форму кататонічної шизофренії і потрапив до психіатричної лікарні. У процесі лікування А. Бойзен прагнув розібратися як у причинах власного захворювання, так і у психічних розладах. У результаті він робить висновок, що релігія може допомогти процесу одужання. Пізніше він закінчив теологічну семінарію, став капеланом в одній із психіатричних клінік. У книзі "Дослідження внутрішнього світу" (1936р.) А. Бойзен обґрунтовує ідею про те, що "релігійна психотерапія може стати ефективним засобом лікування душевних розладів, в основі яких лежать порушення внутрішніх соціальних зв'язків або дефекти світогляду індивіда". Аналогічні ідеї розробляли Дж. Олівер у роботі "Пастирська психологія і душевне здоров'я" (1932р.) та К. Штольц у роботі "Пастирська психологія" (1932р.).

Водночас із загальнотеоретичними дослідженнями формуються прикладні галузі психології релігії. Пастирська психологія, використовуючи знання законів людської психіки, розробляє засоби і методи оптимізації впливу священнослужителів на віруючих, їх зв'язку.

Психологія релігії проникає у духовні навчальні заклади. У1899 р. цей курс започаткували в Хартвордській теологічній семінарії (США). А у 1912 р. в теологічній школі Бостонського університету відкрилось відділення релігійної психології і педагогіки. Згодом психологічну підготовку священнослужителів впроваджують у країнах Європи, зокрема в Німеччині, де був сильний вплив ліберальної теології.

Значення пастирської психології разом з психологією релігійного культу, релігійного виховання і освіти, приходської і позаприходської роботи з віруючими і релігійною психотерапією зростає. Психологія релігійного культу є найбільш розробленим розділом пастирської психології. Великий обсяг матеріалу, зібраного етнографами, звернув увагу вчених на спільне у культовій практиці багатьох народів. Перед вченими постало завдання - розкрити ті чинники, що уможливлюють досягнення відповідного культового ефекту. Новою формою приходської роботи стало пастирське консультування. Релігійний консультант повинен був полегшити страждання віруючого, привести його до Бога, що забезпечувало моральну і психологічну профілактику. Виявляючи особливості психіки, теологи у співробітництві з психологами розробили систему засобів з метою формування стійкого релігійного світогляду.

На етапі становлення психології релігії її філософською основою були позитивізм та прагматизм. На їх основі сформувався функціональний напрям у психології, який відіграв важливу роль у виникненні та розвитку психології релігії, що послуговувалась принципами і методами наукового дослідження, систематизації знань.

Прикладний характер американської психології релігії визначив її подальший розвиток, зокрема прагматично-утилітарну спрямованість. Сучасна американська психологія релігії характеризується поступовим посиленням соціально-психологічних аспектів в емпіричних дослідженнях, розширенням їх тематики, оскільки релігійність пов'язана з різними соціальними установками особистості.

Сучасні автори наголошують на ролі священнослужителя, який у процесі надання допомоги хворому здійснює зцілення задля відтворення цілісності, підтримує у перенесенні страждань, допомагає у прийнятті рішень людині з блокованими можливостями вибору, примирює її з Богом та іншими людьми.

Досягнення американських психологів у вивченні особливостей релігійної свідомості зацікавили європейських вчених. Значний вплив справили лекції В. Джемса, прочитані в Единбурзькому університеті, що викликали позитивний відгук. Європейська психологія релігії спочатку знаходилася під впливом американської школи, але згодом і сама почала продукувати наукові ідеї. Ще в 1909 р. на запрошення С. Холла 3. Фройд прочитав цикл лекцій у Кларкському університеті (штат Массачусетс), тобто задовго до Другої світової війни американці вже знали про психоаналіз. Бурхливий розвиток науки, засобів масової інформації сприяв швидкій асиміляції нових ідей.

2. Становлення психології релігії у Західній Європі
Становлення психології релігії у Західній Європі характеризувалося неоднозначністю, оскільки різні школи сприяли її полівекторній спрямованості. Проте цей етап в науковій літературі залишається малодослідженим. В. Мос-калець, М. Попова, Д. Угринович та інші розглядали західноєвропейську психологію релігії лише в контексті її становлення як окремої галузі знання.

Кожна із шкіл, що репрезентували психологію релігії, мала національні відтінки, зумовлені філософськими, психологічними, релігієзнавчими традиціями. Так, на початку XX ст. у США серед наук панівне становище належало педагогічній психології, у Франції - психіатрії і соціальній психології, в Німеччині - загальній психології. Суттєва різниця спостерігалась і в релігієзнавчій галузі. Якщо у США релігієзнавство було прикладною дисципліною, то в Європі фахівці співпрацювали з археологами, етнографами, антропологами.

Становище психології релігії у Франції описав філософ і психолог Е. Бутру: "... проблема... полягає, по-перше, в спостереженні та аналізі релігійних феноменів, які постачаються досвідом, і, по-друге, у віднайденні пояснення цим феноменам у загальних законах психічних явищ". Основоположником емпіричної психології у Франції наприкінці XIX - на початку XX ст. був Теодюль Рібо (1839- 1916р.р.), який вказував на особливу роль теорії асоціацій, підкреслював важливість анатомо-фізіологічних основ психічних явищ. Він заснував перший друкований орган психологів - журнал "Філософський огляд" (1876р.), у якому співпрацювали психологи і філософи Англії, Італії, Німеччини, Америки, Росії.

Один із розділів праці "Психологія почуттів" Рібо присвятив аналізу релігійних почуттів. Психолог відзначав, що релігійні почуття не стали об'єктом досліджень колег: зазвичай вони обмежуються лише виявом їх джерела - страху чи ніжної емоції (любові). Проте будь-яке релігійне вірування містить інтелектуальний елемент - свідомість і почування, почуття, що виражаються у вчинках. Саме почування надає особливості релігійному почуттю.

Для з'ясування походження релігійних почуттів Рібо досліджує першовитоки. Він не погоджувався з точкою зору М. Мюллера, згідно з якою "поняття божественного, особливо в його невизначеній формі, передувало поняттю про богів" [17, с. 210], ні з теорією Г. Спенсера, котрий звів усі примітивні релігії до культу предків і зазначив, що первинним фактом є поняття про дух.

Зародження релігійних вірувань Рібо пов'язує з фетишизмом, полідемонізмом, натуралізмом, що виражають психічний стан обожнення об'єкта, який осягається як дещо конкретне. Первинними формами релігії також був анімізм чи спіритизм, в яких дух осягався як дещо незалежне. "Психологічно цей момент відповідає домінуванню уяви над простим сприйняттям" [17, с. 212].

Для демонстрації залежності релігійних почувань від розвитку інтелекту Рібо досліджує їх еволюцію. В інтелектуальній еволюції французький психолог важливого значення надає поняттю космічного порядку, в якому боги спершу виступають фізичними регуляторами, які згодом поступалися своєю "управлінською" функцією вищим силам, наділеним моральними атрибутами. У цьому процесі посилюється роль узагальнення в побудові релігійних ідей. У різних народів спостерігається неоднаковий вияв абстракції та узагальнення, що засвідчує існування різноманітних релігій.

Відзначаючи складові еволюції почувань - боязнь, виражену в почутті залежності, любов як почуття потягу, Рібо ігнорує зміни, що супроводжують цей процес. Це, по-перше, поступове переважання приємних психічних станів над неприємними і, по-друге, злиття релігійного і морального почуттів. На завершальному етапі, як зауважує Рібо, спостерігається "всезростаюче переважання інтелектуального елемента (раціонального), поступове зникнення елемента почувань, котре прагне зблизитись з інтелектуальними почуттями і злитися з ними в одну групу" [17, с. 217]. Рібо висловлює думку про те, що релігія прагне стати релігійною філософією, прагне трансформуватися в неї.

В епоху "інтелектуальної витонченості", як зазначає психолог, релігійне почуття заміняє містицизм: "В усіх великих релігіях, що досягнули свого апогею, антагонізм між двома елементами вірувань - раціональним і сентиментальним - виражається в формі опозиції догматики і містики" [17, с. 218].

Релігійне почуття виявляється водночас у внутрішніх змінах організму і в поведінці. Його фізіологічні вияви дуже різноманітні. Зовнішнім виявом релігійного почуття є обряд, який має соціальний характер і набуває стійкості, перетворюючись у інституцію. Спершу обряди були прямим і безпосереднім вираженням релігійного почуття, передаючи дух кожного народу. При переході від реального до уявного обряд набуває символічної форми вияву.

Рібо висловлює думку, що релігійне почуття може перетворитися в пристрасть: йдеться про релігійний фанатизм. Психолог вважає, що будь-яка нормальна людина, яка живе в суспільстві, не може ігнорувати релігійні ідеї. Однак вона може лише осягнути, але не відчути їх.

Про психопатологію релігійних почуттів Рібо зауважує, що релігійне божевілля не є хворобливою сутністю, а є симптомом, їх класифікують як пригнічені, або астенічні, форми і екзальтовані, або стенічні. Пригнічена форма проявляється, по-перше, як боязнь, що може перетворитися на жах, а по-друге, її виявом в інтелектуальній сфері є невідступна idee fice. За Рібо, на релігійне божевілля впливає характер, виховання, середовище, епоха і форма вірувань. У простій релігійній меланхолії людина відчуває себе винною, проклятою. Іноді вона набуває деманіакальної форми, яка характеризується мареннями, одержимістю бісом.

Хвороблива екзальтація релігійного почуття випливає з потягу і любові, що проявляються в екстазі, при якому спостерігається "по-перше, обмеженість поля свідомості з інтенсивним і пануючим уявленням, яке виступає єдиним зосередженням і центром асоціації; по-друге, стан почувань - захват - форма самої високої любові, з жагою і принадою володіння, і яке, як в нечестивій любові, бачить свою мету в повному злитті і єднанні (chosis александрійців)" [17, с. 223]. Стійкішою і діяльнішою формою екзальтації він вважає теоманію, що виражає такий душевний стан, за якого хворий вважає себе Богом або обраним відкрити людям його волю. На противагу стражданням одержимого, що відчуває ворога в собі (демономанія, біснуватість), таких осіб охоплює нестримна радість, яку ніщо не може похитнути: ні нещастя, ні переслідування, ні тортури. Однак Рібо зазначає, що жодна хвороблива емоція не має вираженого прагнення до поширення у вигляді епідемії з огляду на соціальний, а не індивідуальний характер.

Досліджуючи витоки релігійних почуттів, Рібо акцентує на їх амбівалентному характері, ролі в житті людини. При цьому релігійні почуття він пов'язує не лише з чуттєвою, а й з інтелектуальною сферами. Завдяки цьому зв'язку релігійні почуття мають різноманітні форми вияву. Рібо вперше намагався розкрити генезу релігійних почуттів, відзначаючи їх психологічний і соціальний характер.

Розглядаючи взаємозв'язок уваги та екстазу, Рібо вважає, що екстаз - це гостра форма idee fice. Хоча він й інтенсифікує розумову діяльність, однак не в змозі перетворити її. На думку французького психолога, містики поділяються на таких, у яких створюється домінуючий образ, навколо якого розташовуються всі інші, і таких, у яких ум, пройшовши сферу образів, досягає чистих ідей і зупиняється на них. Отже, в першому разі увага фіксує образ на рівні уяви, в другому - образ зливається з ідеєю.

Особливу увагу вчені приділяли дослідженню різних феноменів, пов'язаних з психікою. Французький психолог, психіатр П'єр Жане (1859-1947р.р.) підкреслював, що в душевному житті людини значну роль відіграє мрійливість, виявом якої іноді стають зразки несвідомої психологічної діяльності - марення. Вони охоплюють людину, повністю покорюючи її. Як зазначає Жане, медіум, "який марить наяву, зовсім втративши водночас особисту свідомість в своїх мареннях" [10, с. 363], є яскравим прикладом такого стану. За таких умов стороння особа може керувати подібними мареннями. Проголошувані слова можуть видозмінити напівсвідомі марення, тоді спостерігається розлад душевної діяльності, роздвоєння особистості. "Медіум вражається розмовами, які записує його рука, і висловлюваннями, котрі проголошуються його вустами, всупереч йому самому. І він не може не приписати всього якій-не-будь іншій особі, котра користується його, медіума, рукою і мовою і автоматичне письмо підписується іменем особи, що користується популярністю" [10, с. 364].

Все, що ми бачимо, - збережені спогади, пережиті марення. Щодо довільного характеру образів видінь, то навряд чи вони можуть нас дивувати, - у нашій свідомості здійснюється багато довільних явищ, наприклад постійна зміна образів у сновидіннях. Постає запитання: "Яким же чином майже несвідомі явища проникають в нашу свідомість?". Тривале фіксування кульки посилює налаштування на марення і здійснює неповний гіпноз; душевна діяльність зосереджується на об'єкті; інші думки ліквідуються. Така подвійна, як вважає Жане, розумова операція становить певне утруднення: "для неї необхідні, з одного боку, налаштування на розумовий автоматизм, з іншого - в той же самий час необхідне певне зусилля уваги, яким видіння миттєво доводяться до свідомості" [10 с. 384].

Ідей і почуттів у нас набагато більше, ніж ми собі уявляємо. Розуміючи умови нашої душевної діяльності, ми маємо нагоду ліквідувати її порушення. П. Жане доходить висновку, що слабкість сприйняття у тих, хто страждає манією сумніву, обумовлюється впливом нав'язливих ідей і безпосередньо залежить від розладу тієї здатності "синтезувати враження", яка називається увагою. Отже, наука прагнула пояснити найнеймовірніші явища, пов'язані з психікою людини.

Наприкінці XIX ст. невропатологи Ж. Шарко і П. Ріше, психіатр П. Жане, вивчаючи гіпнотичні стани, звернули увагу на подібність чудодійних зцілень з результатами застосованої ними гіпнотерапії, а також на аналогічність симптомів істерії з явищами демономанії, бісоодержимо-сті, стигматизації. Пізніше Шарко і Ріше видали двотомну ілюстровану працю "Одержимі демоном в мистецтві" та "Потворства і хвороби в мистецтві".

Згодом психіатр А. Біне опублікував тритомну працю "Божевілля Ісуса", в якій намагався довести, що засновник християнства був душевнохворим. На основі євангельських текстів Біне зробив висновок, що в Ісуса була манія величності (вважав себе Сином Божим), манія одержимості (вірив, що був спокушений дияволом в пустелі), манія безсмертя (вважав себе вічним) і т. д.

Теодор Флурнуа (1854-1920р.р.), будучи прихильником В. Джемса, неухильною організаторською та пропагандистською діяльністю сприяв перетворенню європейської психології релігії на наукову дисципліну. Лекції Флурнуа, прочитані в Женевському університеті, згодом видані, стали першою систематизованою працею в Європі з психології релігії. Пізніше Т. Флурнуа вивчає психологію релігійних геніїв, а також осмислює філософську та психологічну спадщину В. Джемса.

Т. Флурнуа вважав, що релігійні явища можна вивчати засобами наукової психології. Навіть якщо ми визнаємо, що релігійне почуття є ілюзією, все одно цей факт пов'язаний з певним психічним станом. Отже, релігія як факт внутрішнього життя людини виступає об'єктом наукового дослідження. Проте емпіричний матеріал може слугувати лише фундаментом для досліджень, оскільки його необхідно систематизувати.

Історія релігій, як зазначав Т. Флурнуа, пов'язана з релігійною психологією: перша постачає необхідний матеріал для відтворення релігійного життя минулих поколінь; натомість психологія, схоплюючи таємниці індивідуальної свідомості, виступає своєрідним ключем для відкриття різних проявів релігійності. При з'ясуванні сутності релігійної психології французький мислитель послуговувався тими розвідками, в яких дається узагальнена її характеристика, розглядається релігія зсередини, "такою, якою вона розкривається в особистій свідомості суб'єкта" [19, с. 9], опирається на ті праці, основною метою яких є наукова істина, а не захист тез богослов'я. Т. Флурнуа зазначає, що проблематичним у цих дослідженнях виступає питання трансцендентної реальності. Натомість для нього "релігійна психологія не стверджує, як і не заперечує трансцендентного існування об'єктів релігії, вона обмежується тим, що ігнорує його і відсторонює проблему, яку вона вважає поза своїм віданням" [19, с. 11]. На відміну від релігійних досліджень релігійна психологія виступає "фізіологічною", оскільки прагне віднайти "всі органічні умови релігійних явищ, як більш чи менш віддалені: вік, стать, раса, темперамент, здоров'я чи хвороби і т. д., так і умови безпосередні, тобто їх мозкові кореляти". Як генетична - "тому що вона розглядає релігійне життя і його залежність від зовнішніх і внутрішніх факторів, які можуть мати вплив на її розвиток". Як порівняльна - "тому що поширює коло своїх досліджень на можливо більш широкий загал різного середовища, щоб показати подібність і різницю їх внутрішнього досвіду" [19, с. 15-17]. І, нарешті, остання ознака релігійної психології - динамічна, яка фіксує "особисту релігію як досить складний і залежний від різноманітних факторів процес, який проходить через різноманітні фази і відкриває ряд живих глибоко прихованих сил" [19, с. 19]. На думку Т. Флурнуа, всі ці особливості релігійної психології взаємопов'язані і тому їх доцільно об'єднати в "принцип біологічного пояснення релігійних феноменів". Отже, психологія релігії розглядає і вивчає релігію як певну життєву функцію. Т. Флурнуа що лише те, що зароджується і розвивається зсередини, "що виходить із серця людського", є предметом релігійної психології.

Досягнення у психіатрії та невропатології сприяли вивченню таких проявів релігійності, як містицизм, фанатизм, святість. У 1901 р. з'явилася книга професора Е. Мюрисьє "Хвороби релігійних почуттів", в якій було використано матеріал із життя святих. Е. Мюрисьє кваліфікував містицизм як гіпертрофоване прагнення до інтеграції особистості, а фанатизм - як надмірну жадобу суспільної корисності. Він зазначав, що лише релігійність здатна об'єднувати все душевне життя і все собі підпорядковувати.

Результати досліджень французьких вчених використовували В. Джемс при аналізі святості та містицизму, В. Гельпах, який вивчав психічні епідемії на релігійному ґрунті, а також Дж. Леуба у роботі "Психологія релігійного містицизму". Поширювалися у Франції роботи Г. Клав'є "Ідея бога в дитині" (1908р.) і П. Бове "Релігійні почуття і психологія дитини" (1925р.), у яких на основі цікавого емпіричного матеріалу досліджувалася статевовікова релігійна психологія дітей.

Один із фундаторів соціології Еміль Дюркгайм (1858- 1917р.р.) також звертався до проблем соціально-психологічного вивчення релігійності [106, с. 190-219]. У фундаментальній роботі "Первісні форми релігійного життя: Тотемна система в Австралії" Е. Дюркгайм розглядає релігію у трьох ракурсах: у межах загальної теорії суспільства, де релігія виступає інтегратором соціального життя; у контексті соціології релігії, де пояснює появу релігійних уявлень; у межах етнології релігії, в якій розкриваються релігійні вірування австралійських аборигенів. Релігія, вважав Е. Дюркгайм, інтегрує суспільство і керує поведінкою людей; вона є проявом суспільства у вигляді образів і символів. Учений звертається до вивчення саме первісної релігії, щоб виявити властиві всім релігіям структурно-функціональні характеристики.

Якщо ж зміст релігійних вірувань змінюється в історичному процесі, то функції релігії у суспільстві зберігаються. Тому, Е. Дюркгайм, не існує хибних релігій, всі вони істинні на власний розсуд.

Релігія ґрунтується на поділі світу на дві сфери - сакральну (або священну) та профанну. У цьому протиставленні священного та профанного світів Е. Дюркгайм прагне виявити особливості релігії. Священне є тим, що має владу над нами, вимагає особливого до себе ставлення: благоговіння, любові, слухняності тощо. Е. Дюркгайм констатує, що "священний характер, яким наділяють певний об'єкт, не є чимось таким, що йому самому внутрішньо притаманне, його ним наділяють" [9, с. 192]. Тому релігія, на його думку, є вірою в соціально значуще, а не в надприродне.

Соціально-психологічні дослідження у сфері релігії продовжував Люсьєн Арреа (1841-1922р.р.) у праці "Релігійні почуття у Франції" (1903). Узагальнивши результати опитування, Арреа дійшов висновку, що рівень релігійності у Франції знижується, але все-таки французи залишилися віруючими, тому що об'єктом їх віри стали філософія і наука.

Французький мислитель Рауль де ла Грассері (1839- 1914р.р.) заявляв, що первинну причину релігії він вбачає у "стані людського духу", тобто в почутті, яке породжує потребу в стосунках з божеством і виступає у вигляді культу. Людина починає з поклоніння божеству, а потім ставить собі питання, чим є те божество, з яким вона познайомилась емпірично. Тому найпершим у релігії виникає культ. Однак "... всі прояви вірувань і культів є переважно психічними, а їх виникнення і розвиток пояснюються тільки духовним станом віруючого" [8, с. 4]. Р. де ла Грассері вважає, що поява культу зумовлена потребами духу, в якому зароджується ідея Бога.

Р. де ла Грассері зазначав, що релігію можна вивчати з різних точок зору. По-перше, як зв'язок між людьми і Богом та іншими світовими силами, а також причини, наслідки і прояви цього зв'язку. Цими питаннями займається космосоціологія. По-друге, розглядати релігію як продукт людського суспільства. По-третє, як галузь психології, оскільки, відносно відокремлюючись, розумові явища стають факторами релігійних явищ. У цьому розумінні релігія є продуктом людського духу, нею управляють психічні закони, вона розвивається відповідно до еволюції людського духу. Для віднайдення єдності в різноманітних релігіях потрібно відтворити їх своєрідну психологію.

На думку Р. де ла Грассері, релігія складається з таких компонентів: догмата, моральнісного вчення і культу. Проте в історичному контексті культ виступає первинним, оскільки в цьому разі практична сторона передує теоретичній. "Людина практикувала релігію до детального її вивчення, вона почала з логічного кінця, тобто з культу" [8, с. 13]. Культ дає змогу відстежити спілкування людини з божеством, їх діалогічність. Р. де ла Грассері зазначає, що здібності людини відповідають певним складовим релігії: доктрині відповідає розум, моральнісності - воля, культові - чуттєвість. В усіх релігіях, як підкреслює релігієзнавець, діють такі психологічні закони: продукуючих і кінцевих причин, форми еволюції, стискання і розтягування, різнорідності, символізму, міфізму, формалізму, переймання, єдності людського духу, капілярності, змінюваності конкретного і абстрактного, суб'єктивного і об'єктивного. Багато цих законів запозичено з фізики, хімії, біології, тобто тих природничих наук, які не ставились під сумнів з методологічної точки зору. Всі ці закони мають неоднакове значення: верховенство належить закону єдності людського духу. Отже, Р. де ла Грассері, досліджуючи психологічні особливості релігії, прагнув наблизитися до еталонів природничо-наукового знання.

Психічними чинниками релігій, за твердженням Грассері, виступають егоїстичні, егоальтруїстичні і альтруїстичні спонуки. До егоїстичних мотивів він зараховує інстинкт самтмбереження, страх перед нещастями та стражданнями і надію на щастя. Власне, надія на щастя спонукає людину до створення добрих богів. Відтак, виникає недемонічна релігія. Р. де ла Грассері висновує, що "інстинкт самозбереження створив вірування в безсмертя душі, інстинкт страху створив демонічну релігію, а інстинкт щастя створив, у свою чергу, справжню релігію в точному сенсі цього слова" [8, с. 312]. Як бачимо, в цих спонуках переважає егоїстичний елемент, оскільки людина надзвичайно стурбована забезпеченням власного життя, прагне відгородити себе від страждань і тим самим набути якомога більшого щастя. Поступово людина починає відрікатись від себе, "суб'єктивність втрачає свою крайню винятковість" [8, с. 314]. Появляється інстинкт справедливості, який стає рушієм релігії, виступає посередницькою ланкою між егоїзмом і альтруїзмом. Цей чинник поєднує і егоїстичний, і альтруїстичний компоненти; приносить користь не лише тому, хто апелює до нього, а й іншим.

Его-альтруїстичним чинником виступає інстинкт суспільності - "психологічна відраза до самотності". Ця спонука посилюється при абсолютному усамітненні, коли прагнення до Бога стають нездоланними. Якщо людина втрачає моральну підтримку, дорогих людей, у неї виникає потреба у божественній спільноті. Як зазначає Р. де ла Грассері, "це одна із умов, яка найбільш сприяє розвитку містицизму" [8, с. 318]. Співстраждання вміщують як альтруїстичний, так і егоїстичний елемент, оскільки людина відчуває задоволення від зробленого добра. Вони породжують милосердя; проте навіть за цих обставин людина не приносить себе в жертву іншому. Р. де ла Грассері, розглядаючи психологічні чинники релігії, вважає, що чим величніша спонукальна причина, тим досконаліша і людяніша релігія. Коли ж людина відрікається від власного Я заради живого зв'язку з Не-Я, Богом, з'являється релігія любові. Чим сильніше людина прагне до поглинання себе божеством, тим більше розвиває в собі благочестя. Домінуючим чинником у цьому процесі є любов. Отже, Р. де ла Грассері виокремлює основні психологічні фактори виникнення релігії. І хоча вони біологізуються мислителем, все ж йому вдається відстежити залежність між гуманістичним началом в релігії та її психологічними чинниками.

У французькій школі виділяють три основних напрями в осмисленні психології релігії (загальнотеоретичний, психологічний, соціально-психологічний), кожний із яких репрезентував її відповідну проблематику.

Розвиток психології релігії у Німеччині був дуже складним і суперечливим. Ці труднощі яскраво виявились у працях Вільгельма Вундта (1832-1920р.р.). Цикл лекцій на тему "Психологія з точки зору природознавства" (1862р.) та "Лекції про душу людини і тварин" (1863р.), прочитаний у Гейдельберзькому університеті, став основою для побудови експериментальної та соціальної (культурно-історичної) психологій. У 1870 р. В. Вундт організував першу у світі лабораторію експериментальної психології, яка згодом перетворилась на інститут. Саме інститут експериментальної психології став відкриттям для всіх, хто прагнув зрозуміти "таємничу" душу людини.

Результати досліджень лабораторії регулярно друкувались у журналі "Філософські студії" (1883-1903), що видавався В. Вундтом. Почавши дослідження у сфері сприйняття, В. Вундт розвиває ідеї про психологію як експериментальну науку. Проте у своїй роботі "Лекції про душу людини і тварин" В. Вундт зазначає, що у психологічних дослідженнях важлива роль належить аналізу продуктів людського духу. На думку німецького психолога, експеримент можна застосовувати при вивченні таких нижчих психічних процесів, як відчуття, уявлення і т. д. Такі ж продукти людського духу, як мова, міфи, звичаї, вимагають інших методів дослідження. Цю частину психології В. Вундт назвав психологією народів. Він зазначав, що в мові, міфах і звичаях нібито повторюються у вищій мірі елементи індивідуальної свідомості.

Значну увагу В. Вундт приділяв проблемі взаємозв'язку та розмежуванню релігії і філософії. На його думку, релігія формує свій світогляд, "для неї потреби серця стоять безумовно вище інтересів здорового глузду" [7, с. 130]. Проте спершу релігія не лише обмежувалась прагненням до осягнення кінцевої світової мети, а й прагнула побудувати картину світу. Тобто релігія переплелася з натуралістичною міфологією. В. Вундт зауважує, що філософія починається з відособлення інтересів, коли намічається розмежування теоретичного і практичного, інтелектуального і релігійного. Отже, філософія прагне пояснити космос за допомогою понять. Проте й надалі релігійний інтерес відіграє важливу роль у філософії; він "вимагає" картини світу, яка б задовольняла не лише здоровий глузд, а й моральні вимоги людини і її потребу в щасті" [7, с. 131].

Історія людської думки насичена різноманітними зразками взаємозв'язку філософії та релігії. У цьому поступі, як зауважує В. Вундт, поступово визрівало теоретичне розуміння відношення філософії до релігії. Вона покликана була зрозуміти її в плані погодження релігійних почувань і уявлень, а також з'ясування її ролі в системі світогляду людини загалом. Тут відношення філософії до релігії, резюмує В. Вундт, "перетворюється в відношення до науки про релігію... " [7, с. 135].

В. Вундт наголошує, що прагматизм виник з релігійних мотивів. Зупиняючись на праці В. Джемса "Різноманітність релігійного досвіду", він визначає її як зразок прагматичної філософії релігії, оскільки свідчення різних осіб, розгортання релігійного почуття та релігійного навернення не були для нього психологією. Німецькі теологи, на думку мислителя, перетворили це зібрання фактів на психологію релігії. Оцінюючи вищеназвану працю як "резюмуючий виклад зібраних раніше фактів" [7, с. 103], В. Вундт зазначає, що в такому разі навіть не проглядається спроба психологічного аналізу релігійних феноменів.

Психологічні дослідження, відзначає В. Вундт, повинні бути неупередженими. Також психологія не повинна втручатися в інші сфери більше, ніж вимагають її задачі. Не задовольняло німецького мислителя і звужування сфери психології релігії, коли, наприклад, релігію прагнули зрозуміти як екстаз. Релігія - багатоплановий феномен, "хто хоче психологічно дослідити її походження, той повинен проникнути в сукупність явищ релігійного життя і спробувати прослідкувати відношення окремих факторів один до одного і до інших життєвих явищ" [7, с. 110]. Тому психологія релігії є частиною психології народів, а релігійні феномени можна психологічно пояснити лише на соціальній основі. В. Вундт висловлює думку про те, що психологія релігії повинна бути генетичною, тобто викреслювати релігійний розвиток по висхідній лінії або ж досліджувати еволюцію деяких груп значущих явищ. Таке дослідження дасть змогу з'ясувати об'єктивні умови виникнення релігії і "ті суб'єктивні мотиви, до яких їх уможливлює об'єктивне народження" [7, с. 112].

В. Вундт намагається з'ясувати особливості психології релігії, її місце в науці про релігію. Найчіткіше ці особливості вимальовуються в процесі її розмежування з філософією релігії. Хоча вони взаємопов'язані, однак психологія релігії лише розглядає розвиток явищ релігійної свідомості, утримуючись від оціночних моментів. Прерогатива ж філософії релігії - дослідження загальнозначущості і цінності релігійних феноменів.

Подальший розвиток психології релігії у Німеччині пов'язаний з теологічною думкою. Представники ліберальної теології - Е. Трьольч, А. Гарнак, А. Річль - закликали шукати прояв божественного акту спасіння у самій людині. Морально-психологічна проблематика стає ядром богословських творів. При цьому вони використовують досягнення асоціативної, експериментальної психології. Так, наприклад, представник ліберальної теології Е. Трьольч у роботі "Психологія і теорія пізнання в релігієзнавстві" (1905) запропонував психологам і теологам використовувати в дослідженнях досягнення американської школи.

На думку німецького протестантського теолога і філософа Рудольфа Отто (1869-1937р.р.), глибинною сутністю релігії є переживання нумінозного, божественного. Дослідженню цього феномену він присвятив книгу "Священне" (1917р.). Р. Отто прагнув визначити сутність божественного з точки зору співвідношення раціонального з ірраціональним. Проте ірраціональне - "темна глибина", яка відкривається нашому "почуттю, але недоступна розуму" [22, с. 79].

Термін "священне" Р. Отто використовував для означення ціннісної сфери буття, в якій наявна таємниця, що розкривається в передчуттях, вчуванні як нумінозна налаштованість душі. Хоча переживання сакрального носить ірраціональний характер, Р. Отто намагався описати його основні моменти. Німецький мислитель розглядав їх як психологічні стани, що охоплюють релігійну свідомість при зустрічі з нумінозним: 1) відчуття тварності (Kreatur-gefuhl); 2) містичний жах (misterium tremendum); 3) момент урочистості (numinose Hymnen); 4) захопленість (Fascinans); 5) священне як страхітливе (Ungeheuer).

Почуття містичного жаху поділяється на кілька ступенів:

1) власне жах (tremendum),

2) велич (majestas),

3) божественна енергія (energicum),

4) таємниця (misterium) [22, с. 8-74].

Отже, Р. Отто зустріч людини з святим розкриває як надто насичений емоційно-психологічний стан, який вражає гамою переживань, де водночас зливаються, модифікуються панічний страх і неймовірне захоплення.

Філософ виокремлює два типи містицизму. При першому типі єднання з Богом досягається в зануренні людини в саму себе. Отже, це інтровертний містицизм, як відзначає Р. Отто, "містицизм внутрішнього бачення". Другий тип - містицизм "розкриття єдності" [23, с. 52], де повноту буття, єдність містики намагаються побачити в розмаїтті світу.

Нову епоху
  1   2   3



Учебный контент

© ref.rushkolnik.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации