Початок державного відродження України у 1917–1920 рр. Пошук оптимальних моделей державотворення

скачать (178.3 kb.)

  1   2
Міністерство освіти і науки України

Військовий інститут телекомунікацій та інформатизації

НТУУ " КПІ "

Кафедра № ___

Варіант № 14
РЕФЕРАТ

на тему:

« Початок державного відродження України у 1917 – 1920 рр. Пошук оптимальних моделей державотворення. »

Виконав:

Перевірив:

Дата здачі: «___» ____________2007 р.

Підпис: ___________

Київ – 2007 рік

План
Вступ.

Лютнева революція в Росії.

Початок державного відродження України:

утворення Центральної Ради;

I Універсал Центральної Ради;

Проголошення Української Народної Республіки;

IV Універсал та його історичне значення;

Берестейській договір.

Україна в боротьбі за збереження державної незалежності:

Гетьманський переворот;

Директорія УНР;

Західно-Українська Народна Республіка;

Ризький договір.

Висновок.

Література.
Вступ
1917-1920рр. мають дуже велике історичне значення в історії державного відродження України. Після тривалого періоду русифікації, національного та соціального гноблення уперше в XX ст. український народ створив свою незалежну державу і, кілька років підтримуючи її існування, продемонстрував своє тверде прагнення до самостійного розвитку. Національна свідомість, раніше притаманна обмеженій частині інтелігенції, поширилась на всі верстви українського суспільства. Створення та діяльність національних урядів привчала жителів міст і сіл України відчувати себе українцями. Це стосувалося як західних, так і східних регіонів. Тому за якихось 4 роки процес національного будівництва зробив величезний крок уперед. У цьому розумінні український народ йшов тим магістральним шляхом історичного прогресу, яким йшли інші народи, що здобули державну незалежність в XX ст.

Проте на шляху українського державотворення постали могутні зовнішні сили. Несприятливі міжнародні умови, в яких розвивалася українська національна революція, мали під собою об'єктивну основу. До 1917 р. України як геополітичноі реальності не існувало, і тільки загибель Російської імперії привела до появи УНР.

Лютнева революція в Росії
Кінець лютого 1917 р, став для російського царизму фатальним. Стихійна хвиля народного невдоволення, швидко набираючи силу, переросла в революцію. Протягом надзвичайно короткого часу, з 23 лютого до 2 березня самодержавство впало , Микола II відрікся від влади і фактично в країні встановився республіканський лад. Така блискавичність перемоги над царизмом пояснюється насамперед кризовим станом в імперії, гостротою політичних, соціально-економічних та національних проблем, зростаючою активністю політичних сил, падінням авторитету та слабкістю реально існуючої влади. Могутнім каталізатором подій стала Перша світова війна.

Хоч повалити царат було напрочуд легко, знайти йому заміну, прийнятну для всіх, виявилося надзвичайно важко. З’явилося два претенденти на політичну владу. Однім із них був Тимчасовий уряд, сформований із ліберальних депутатів Думи, який прагнув узяти на себе функції управління до тих пір, доки в Росії не встановиться постійна форма правління. Тимчасовий уряд не мав великої реальної влади, оскільки адміністрація перебувала в хаосі, а поліція була майже вся розпущена. До того ж на ньому висів тягар непопулярної в народі війни. З самого початку суперником Тимчасового уряду виступала Петроградська Рада робітничих і солдатських депутатів. Підпорядкована соціалістам, серед яких більшовики складали лише одну з меншостей, Петроградська Рада являла собою випадкову асамблею радикальної інтелігенції, робітників і солдатів. Подібні органи швидко утворювалися по всій країні. Їх головною метою було поглиблення революції шляхом кардинальної перебудови всього суспільства. Постійне протистояння між цими двома органами склало сутність двовладдя в країні.
Початок державного відродження України
Утворення Української Центральної Ради. Звістка про те, що у Петрограді повалено царизм дійшла до Києва тільки 13 березня 1917 року. За кілька днів представники найголовніших установ і організацій міста утворили Виконавчий комітет, який взяв на себе повноваження представника Тимчасового уряду. Одночасно було створено Київську Раду робітничих і солдатських депутатів.

Тим часом революція поширювалась на всі верстви населення, перетворюючись в масовий рух, якого вже не можна було стримати в рамках старого суспільства. Тепер уже не одиниці, а цілий народ домагався своїх соціальних і національних прав.

Скориставшись із цих настроїв, Товариство українських поступовців (ТУП) 17 березня 1917 року вирішило створити Об’єднуючий центр. Із цією метою 20 березня було скликано збори українських організацій та політичних партій Києва, які ухвалили сформувати Українську Центральну Раду. До Ради, крім членів ТУП вступили представники різних українських політичних сил і організацій: військових, робітників, студентів, православного духовенства Києва, Українського Наукового Товариства, соціал-демократи на чолі з В. Винниченко та С. Петлюрою, Українська партія соціалістів-революціонерів та інші. Головою Центральної Ради було обрано М. Грушевського, а його заступником В.Науменко.

22 березня 1917 року Центральна Рада видала свою першу відозву до українського народу, в якій наголосила про необхідність побудови нового життя, розвитку національної свідомості. Відозва закликала українців домагатися всіх прав, які їм природно належать, роблячи особливий наголос на заведенні української мови по всіх школах – від нищих до вищих, по судах і установах.

Швидкому зростанню авторитету, популярності та впливовості цього органу влади сприяло те , що він обстоював близькі та зрозумілі народу ідеї національно-територіальної автономії та популярні ідеї соціалізму. Значну роль у цьому процесі відіграв і демократичний та всеохоплюючий принцип формування Центральної Ради, адже з самого початку свого існування вона була уособленням трьох представництв: національного, соціально-класового та територіального. Такі ідейні засади та організаційні основи значною мірою забезпечили їй широку народну підтримку.

Важливою подією в першій фазі революційних подій на Україні було скликання Українською Центральною Радою Всеукраїнського Національного Конгресу, що відбувся у Києві 17-21 квітня 1917 року за участю 900 делегатів від політичних, культурних і професійних організацій усієї України. Головним питаннями, навколо якого точилися вичерпні дебати, було питання автономії України: «тільки національно-територіальна автономія України у змозі забезпечити потреби українського народу і всіх інших народів, що живуть на українській землі». Конгрес переобрав Центральну Раду у складі 150 членів та затвердив М. Грушевського на посаді президента. Після Конгресу було обрано виконавчий орган – Комітет, який згодом названо Малою Радою.

У перші місяці після революції прагнення українських діячів усіх партій обмежувалися автономією України у федеративній російській державі. Про самостійність, про творення незалежної держави мріяли тільки одиниці. Така суспільна атмосфера сформувалася під впливом комплексу різних чинників:

- програмною засадою більшості політичних партій та сил Центральної Ради була саме політична автономія;

- ідея самостійності ще не набула поширення, визначення та популярності в масах;

- серед української політичної еліти поширеними були ілюзорне сподівання на справедливе і раціональне вирішення національного питання революційною демократією Росії;

- в межах Росії в Україні був, як вважалося, реальний шанс вибороти бодай автономію, а проголошення самостійності залишило б її самотньою в епіцентрі Першої світової війни фактично без державних структур, без армії, без фінансування та надійного матеріального забезпечення. Проти самостійності рішуче виступав сам М. Грушевський – у розмовах із представниками лівих партій, а найвиразніше у своїх брошурах. «Українці не мають за міру одривати Україну від Росії, - писав він, - вони хочуть задержатися в добровільній і свобідній зв’язі з нею».
I Універсал. Проголошення автономії України
Влітку 1917 року Центральна Рада досягла апогею своїх успіхів. Вона стала провідним органом цілої України. Наприкінці травня до Петрограду виїхала делегація яка висловила Тимчасовому Уряду свої побажання, а саме: щоб Україна мала широку автономію; щоб вона мала постійного комісара при Тимчасовому Уряді в українських справах; щоб був призначений крайовий комісар на всю Україну; щоб була проведена українізація середньої та вищої освіти на Україні; щоб усі пости займали українці.

Тимчасовий Уряд відмовив усім домаганням делегації Центральної Ради, це тільки загострило українсько-російські відносини. «Свято революції скінчилося. Настає грізний час» - багатозначно заявив М. Грушевський виступаючи на селянському з’їзді. Це був час серйозних випробувань для молодої української демократії, адже Тимчасовий Уряд підтримувала державна і військова сила та влада, а Центральна Рада мала лише моральний вплив та підтримку неорганізованих народних мас. За цих умов потрібне було нестандартне рішення, яке дало б змогу підняти національно-визвольні змагання на вищий щабель. Таке рішення було знайдено: 23 червня 1917 року вона приймає I Універсал, у якому проголошує автономію України і підкреслює, що «однині самі будемо творити наше життя». Для цього треба творити українські організації по всіх містах та селах. Укласти свої закони. Створено Генеральний Секретаріат, як Уряд автономної України на чолі з В. Винниченком.

Оголошення I Універсалу дуже занепокоїло Тимчасовий Уряд і 11 липня 1917 року до Києва прибула делегація для того щоб порозумітись з Центральною Радою. Було визнано право України на автономію і надано право Генеральному Секретаріатові здійснювати управління Київською, Полтавською, Подільською, Волинською і Чернігівською губерніями. Було також погоджено, що Центральна Рада має виробити статут автономії України з умовою, що він буде поданий для затвердження до Всеросійських установчих зборів.

16 липня 1917 року Центральна Рада видала свій II Універсал, укладений більше в діловому тоні, ніж перший. В ньому вона заявила, що визнає Всеросійські Установчі Збори, які мають встановити автономію України, і що вона не має наміру відокремлюватись від Росії.

Досягнувши попередньої згоди з Тимчасовим Урядом Центральна Рада виробила проект автономного устрою України, який отримав назву «Статут вищого управління України». В цьому документі був визначений склад Генерального секретаріату, його функції, права та межі компетенції. Фактично це була основа конституції, що базувалася на принципах автономного устрою. Проте Тимчасовий Уряд не затвердив цього документа, а сам видав «Тимчасову інструкцію для Генерального секретаріату», яка суттєво обмежувала права України. У відповідь Центральна Рада прийняла резолюцію, де не ухвалювала і не відкидала «Інструкцію», а «брала її до відома». Така ситуація не сприяла нормалізації стосунків між Радою і урядом. Те, що Центральна Рада категорично не виступила проти «Інструкції», не означало перемоги Тимчасового уряду, оскільки цей документ так і залишився клаптиком паперу, бо його основні положення, які фактично мали на меті перетворити Україну на провінцію Росії, так і залишилися нездійсненними.

Становище в Україні створилося дуже тяжке. Фактично влада Центральної Ради й Генерального Секретаріату не виходила поза межі Києва, провінція їх не знала, і це було великою помилкою. Україну охоплювала анархія. В армії поширювалась агітація проти війни і військові комітети один за одним ухвалювали резолюції припинити війну. Спроба почати 7 липня 1917 року наступ на фронті закінчилася повною катастрофою. Фронт практично перестав існувати.

У Петрограді в липні 1917 року наступила політична криза, Тимчасовий Уряд почав переслідування партії більшовиків, яка звинувачувалась у спробі державного перевороту. У серпні-вересні заколот генерала Л. Г. Корнілова, який прагнув встановлення військової диктатури, вдалося придушити. Але з цього часу починається значне зростання впливу партії більшовиків, яка швидкими темпами брала верх у Радах робітничих і солдатських депутатів.

До осені 1917 року на території колишньої Російської імперії склалося дуже важке економічне і соціально-політичне становище. Країна була в стані глибокої кризи. Тимчасовий Уряд виявився неспроможним керувати ситуацією. І саме в цей час на політичну арену активно виступила партія більшовиків, яка розпочала підготовку до збройного повстання і захоплення влади. Вони були партією сурової дисципліни, жорсткої централізації, партією відданих своїй справі революціонерів, на чолі якої стояв В. І. Ленін – блискучий тактик революційної боротьби.

Завоювавши більшість у радах і проголосивши гасло «Вся влада Радам», більшовики на чолі з Леніним 7 листопада 1917 року здійснили успішне збройне повстання і повалили Тимчасовий Уряд. Перемога була закріплена рішенням II Всеросійського з’їзду Рад, який проголосив перехід всієї влади до Рад і прийняв декрети про мир і землю. Було проголошено утворення нового уряду – Ради Народних Комісарів на чолі з В. І. Леніним.
Проголошення Української Народної Республіки
З падінням Тимчасового Уряду вся влада в Україні перейшла до Центральної Ради. Продовжуючи власну державотворчу лінію, 7 листопада 1917 року вона ухвалила III Універсал, у якому проголошувалося утворення Української Народної Республіки (УНР) у межах дев’яти українських губерній. Цей документ накреслював широку програму дій: скасування поміщицького землеволодіння; запровадження 8-годинного робочого дня; встановлення державного контролю над виробництвом; надання національним меншинам «національно-персональної автономії»; забезпечення українському народові демократичних прав і свобод; скасування смертної кари, амністію політв’язням; скликання 9 січня 1918 року Українських Установчих зборів. Але універсал мав суттєву суперечність – широко окресливши Україну як незалежну державу, він все ж залишив федеративний зв'язок із Росією, що як держава вже не існувала.

У цей час на перебіг подій в Україні дедалі більше впливали нові чинники: зміцнення більшовицької влади в Росії, її бажання втримати під своїм контролем українські землі; фактичний розвал та деморалізація російської армії, її перетворення на носія насильства, анархії та безладу у краї.

Відносини між Центральною Радою і Радою Народних Комісарів продовжувались загострюватись. Після роззброєння більшовицьких частин у Києві, які 30 листопада 1917 року готували повстання для захоплення влади, український уряд вислав їх за кордони України. 17 грудня 1917 року Рада Народних Комісарів надіслала українському урядові ультиматум, який одночасним «визнанням» УНР втручався у внутрішні справи України. Обвинувачення в «дезорганізації» фронту, роззброєння радянських військ, наданні допомоги контрреволюційному заколотові на Дону та Уралі. Закінчувався документ загрозою проголошення війни.
IV Універсал та його історичне значення
Після відхилення ультиматуму, починаючи з 5 грудня 1917 року, Центральна Рада перебувала в стані війни з Раднаркомом Росії. Вирішальні події розпочалися 25 грудня, коли В. Антонов-Овсієнко віддав 30-тисячному радянському війську наказ про наступ на УНР. Просуваючись прискореним темпом, війська, очолювані М. Муравйовим, досить швидко оволоділи Катеринославом, Олександрівськом, Полтавою, Лубнами, перед ними відкривався шлях на Київ. За цих обставин для Центральної Ради головними стали три завдання: мобілізувати та організувати український народ для відсічі агресору; формально відмежуватися від більшовицького режиму; створити передумови для самостійних переговорів з Німеччиною та її союзниками. Спробою реалізувати ці завдання і став IV Універсал, ухвалений 11 січня 1918 року. Лейтмотивом цього документа була теза: «Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу». Центральна Рада закликала всіх громадян республіки захищати «добробут і свободу» у боротьбі з «більшовиками та іншими нападниками».

На жаль, цей важливий юридичний акт було проголошено надто пізно, коли кульмінаційний момент українського національного руху вже був пройдений. Нерішучість та непослідовність Центральної Ради призвели до того, що 16 січня 1918 року у бою під Крутами, де вирішувалася доля Києва, вона могла розраховувати лише на багнети 420 студентів, гімназистів та юнкерів, більшість з яких загинула в нерівному протистоянні. Ситуація стала критичною, коли проти Ради повстали робітники столичного Арсеналу. І хоча це повстання було придушене, втримати Київ все ж не вдалося. Після п’ятидобового бомбардування більшовицькі війська М. Муравйова 26 січня 1918 року увійшли до столиці УНР. Український уряд змушений був перебазуватися до Житомира, а невдовзі – до Сарн.
  1   2



Рефераты Практические задания Лекции
Учебный контент

© ref.rushkolnik.ru
При копировании укажите ссылку.
обратиться к администрации